преса про нас

Щоб перейти на сторінку оригіналу статті, натисніть на логотип преси.

Живі історії про УПА

Майстерня «Мистецький простір» привезла до Києва документальну драму «Двадцятилітні»

Роман Гривінський

24 жовтня, 2013 - 11:54

ВИСТАВА «ДВАДЦЯТИЛІТНІ» РОЗПОВІДАЄ ПРО ПОДІЇ 70-РІЧНОЇ ДАВНИНИ В НОВОМУ СВІТЛІ. ЦЕ ІСТОРІЇ РЕАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ, СПОГАДИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УПА У ВИКОНАННІ НАШИХ СУЧАСНИКІВ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Документальним може бути не лише кіно, а й театр. Вербатім (від латинського «дослівно») — саме так називається цей жанр. Для України він хоч і не новий, але для пересічного глядача все ще незвичний. Вистави театру вербатім складаються з монологів і діалогів реальних людей, відтворених акторами. Зазвичай матеріалом для таких постановок є інтерв’ю. Актори зберігають всі особливості вимови персонажів, повторюють помилки, обмовки, яких ті припускаються. Документальний театр немов уникає тлумачення зображуваних подій, повністю довіряючи цю функцію глядачеві.

Саме жанр вербатіму обрали учасники львівської майстерні «Мистецький простір», коли вирішили розповісти у своїй виставі про УПА. На їхню думку, він дозволяє уникнути гасел та офіціозу, без яких ця тема на Заході України останнім часом не обходиться. Автор і режисер постановки Уляна Мороз прослухала десятки годин спогадів та інтерв’ю й, відібравши декілька шматків, без жодного додаткового редагування, немов з конструктора, склала з них виставу. Особливість спектаклю також у тому, що у ньому задіяні не лише професіонали, але й актори-аматори. На цьому тижні документальну драму «Двадцятилітні», присвячену 71-й річниці утворення Української повстанської армії, вперше показали київським глядачам (у Музеї книги і друкарства України).

До драми «Двадцятилітні» увійшли історії упівців: Пантелеймона Блажуня, Марії Дужої, Романа Каричорта, Ярослави Менкуш, Любомира та Дарії Полюг, Степана Родаманського, Дмитра Хомина (більшість матеріалів надав музей «Територія Терору»).

— Ідея з’явилася, коли після чергового вечора пам’яті УПА ми зрозуміли, що весь час повторюємося — говоримо, що вони герої, що багато віддали за наше майбутнє... Все це правда! Але ми забуваємо одну деталь — вони були звичайними молодими, недосвідченими хлопцями і дівчатами, — розповідає учасниця вистави, соціолог за фахом Христина КРИВДИК, яка зіграла члена ОУН й багаторічного в’язня таборів Дарію Полюгу. — Акторська робота у жанрі вербатім має свою специфіку. Зазвичай п’єсу пише один автор, а почуття, відтворені в ній, це почуття однієї людини. Працювати над документальною драмою значно складніше, бо ти мусиш перевтілитися не у вигаданого персонажа, а у живих людей, які розповідають свою історію. Тобі дають текст і кажуть: «Спробуй повторити пані Дарію»... Насправді, ми показали дещицю — про кожну людину можна було б ставити окрему виставу. Знаєте, кожного разу, коли я читаю матеріали, всередині все перевертається — ці історії проходять крізь мене. Цікаво, що люди, які стали персонажами вистави, відвідували театр і потім ділилися з нами своїми враженнями. Говорили, що спектакль повертає їх у молодість... Коли я працювала над роллю, орієнтувалася здебільшого на відео, а не на текст — намагалася копіювати мову, жести персонажа. Звичайно, не додати щось від себе я не могла, бо постійно уявляла, як би я повелася на її місці. Але головною метою все ж була достовірність відтворення прямої мови — саме у цьому й полягає сенс документальної драми.

Мінімалістичні декорації, театр тіней, спів під гітару й проекції фотографій — ось і всі художні засоби, що мали переконати глядача у тому, що перед ними двадцятирічні упівці, які розповідають про лісові боївки, допити, заслання й навіть про романтичні почуття, які з’являються попри всі труднощі.

— Жанр вербатіму — надзвичайно складний, — визнає актор Львівського Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва Роман КРИВДИК, який у виставі зіграв особистого охоронця Романа Шухевича — Любомира Полюгу. — Акторська природа така, що завжди хочеться «додати», зробити персонажа більш різнобарвним, «побавитися» у театр. Але весь сенс документальної драми у тому, щоб уникнути цього. Ти мусиш грати з якоюсь «холодною» пристрастю — так, щоб глядачу захотілося поставити себе на місце персонажа. Драматична форма постановки нібито й витримана у традиційних рамках — вона має початок, зав’язку, кульмінацію й кінець, але виконання відрізняється — зберігається певна умовність. Ми хотіли закцентувати на тому, що глядач спостерігає за інтерв’ю, а не за нашими власними думками. Тут змішалися різні теорії сценічного мистецтва — елементи системи Станіславського, театру ритуалу тощо. Наша вистава — це документ, який опинився у мистецьких рамках слова, світла й пісні. Робота над ним — складний і безперервний процес. Не можу сказати, що є якась стала партитура, яку ми повторюємо кожного разу. Скоріше, варто говорити про постійний пошук. Так, у майбутньому плануємо зламати «четверту стіну», щоб задіяти і глядачів. Крім того, склад вистави постійно змінюється.

Тему УПА обрали невипадково — цим історичним періодом у нас часто намагаються маніпулювати, він завжди на слуху і вже дещо «зашароварився». Щось подібне відбувається з творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. На мій погляд, це небезпечна тенденція, бо вона дискредитує національну ідею, без якої жодна країна сьогодні не може протистояти глобальним впливам. Ми намагалися уникнути цього. Особисто мені цікаво було б попрацювати і з тими матеріалами, що відтворюють погляди інших учасників цієї війни — німців, поляків або радянських солдатів.

Мені було приємно і водночас дещо дивно спілкуватися з людьми, яких ти граєш. Вражають їхні світлі очі, відсутність ненависті. І це попри всі ті труднощі й жорстокість, через яку їм довелося пройти! Хоча, думаю, вони б просто не дожили до наших днів, якби в їхніх очах була ненависть...

Роман ГРИВІНСЬКИЙ

Рубрика:

Культура

Газета:

№193, (2013)

Не для туристів

00:33Соломія Ніколайчук

Фото: "Тюрма на Лонцького

У буденній бесіді мене спитали, як я вважаю: чи правильно те, що в місці, де катували людей, зробили музей. Чи це не чергова атракція для туристів. Як я вважаю?

Йдеться про "Тюрму на Лонцького", що у Львові. Це музей-меморіал жертв трьох окупаційних режимів: польського, німецького та радянського. Експозиція відкрита ще з 2009-го. В Україні це перший музей-в’язниця.

Час від часу тут проводять тематичні культурні заходи. Наприклад, перша презентація "П’ятикнижжя" Грицька Чубая відбулася у вересні саме тут. Митці читали книгу, співали пісні на вірші поета, показували мультимедійні проекти – усе на тюремному подвір’ї. Подвір’ї в’язниці, де мучилися люди і гартувалася свобода. У двадцятому столітті НКВДисти і гестапо тут добивали тих, хто був живішим від інших.

Але сьогодні з цього місця виходиш добрим. Зараз розповім.

Понеділок, 28 жовтня. Документальна вистава "Двадцятилітні" відбувається у просирілих стінах "Тюрми на Лонцького". У кожній камері сидить актор. Глядачі можуть підійти ближче і послухати, подивитися, що там діється.

Дерев’яні двері в кінці тюремного коридору. Зачинені. Крізь невелике квадратне віконце мерехтить світло. Нахиляюся, зазираю всередину...

Ага, а я був побитий дуже. Вони били якось так палицею, шо як ударив, то секунду-дві не боліло, а потім так тєжко боліло, так якби вас тіло різав, так рвало. На мені тіло було чорне, як уголь. Я вже вийшов відтам побитий геть… І він повідає, шоби я написав заяву, шо я впав до бровки і мені сестра міліції дала першу поміч…

У темній камері молодий хлопець при свічці зачитує спогади. Це уривок з біографії Дмитра Хомина, якого радянські спецслужби у властивий їм спосіб допитували в цій тюрмі. А я стою і наче підслуховую. "Єден як мене вдарив – я полетів так до них.. А той як мене копнув – я впав. І вже не пам’ятаю ніц..." Боже, я підслуховую і не можу нічого зробити!.. Наче падає кам’яний град на мене. Ноги неквапно сунуть мене далі.

Інше віконце в дерев’яних дверях. Звідти линуть ще одні спогади. Біля мене стоїть жінка, також відвідувачка. Також слухає, як і я. А в очах у неї - щось таке тепле і мокре… Вона пробує двері на дотик. Водить руками по замках, торкається до них, як до когось близького. Протирає скло у вічку і дивиться туди, наче когось проводжає. У неї свої спогади…

Далі – справа, зліва, вздовж по коридорі, з кожного віконця – крики закатованих душ. І не одна така жінка чи чоловік зі сльозами в очах стоять біля тих віконець.

Майже вибігаю звідти, бо град скоро поллється і з моїх очей. Там, на вулиці – вхід у міліцейський відділок, сучасний уже. П’ятеро міліціонерів ведуть всередину затриманого п’яницю. "Головне, шоб синяків не було", - каже один з них. "Його би в минуле століття", - думаю я.

І тепер запитайте мене, чи правильно те, що в місці, де катували людей, зробили музей і влаштовують всілякі перформенси? Я кажу - так. Бо сюди не зайде турист із мішечком львівської кави і пакетом шоколаду. Не приїде на чудо-поїзді. Не прийде з планшетом робити собі фото для Інстаграму. Вони не втамують тут своєї туристичної спраги – це місце не для таких. Тим більше проект не комерційний, що, на перший погляд, може здатися дивним, коли весь Львів перевдягнувся у сценічний одяг, лише щоб догодити примхливим гостям.

"Тюрма на Лонцького" - це місце злочинів проти людства, яке сьогодні є пересторогою для нашого покоління. Тут, як ніде, розумієш, що фізичне знищення не вб’є свободу, не зламає принципи (якщо вони є, звісно). Сюди можеш прийти, коли бракує терпіння. Бо виходиш звідси добрим. Бо пам'ять про загиблих завжди світла.

Це як храм, тільки без ікон.

Соломія Ніколайчук

У Львові показали документальну драму про УПА

Новини / Новини Львова

вчора, 20:18

Джерело: vk/dvadtsyatylitni

У Львівському драматичному театрі ім. М. Заньковецької молоді актори показали документальну драму «Двадцятилітні», створену на основі нередагованих інтерв'ю упівців.

Як повідомили у Львівській міській раді, захід був присвячений 71-ій річниці утворення Української повстанської армії.

Міський голова Львова Андрій Садовий, який відвідав виставу, сказав: «Важко усвідомити, що в той час, коли не було української держави юридично, просвітництво, дух українства був настільки сильний, що люди брали зброю і йшли захищати свою землю, свої родини, свої сім’ї. Це могли робити тільки вільні люди. УПА – це живі люди, це живі долі, які любили, плакали, переживали, жили. Дякую всім, які відали себе для тої великої справи».

Організаторами заходу виступили Меморіальний музей «Територія Терору», майстерня «Мистецький простір» та організація української молоді «Спадщина».

«Тема УПА на Західній Україні доведена до агітаційного плакату. В мене виникла думка, як в театрі можна відтворити цю тему так, щоб не творити ще однієї «агітки», а передати життя людей таким, яким воно було насправді. Театральної постановки, яка б відповідала моєму задуму, я не знайшла. Тому ми почали створювати власну виставу. Упівці, які дожили до сьогоднішніх днів і розповідають свої історії, – зрілі люди. Але тоді це були двадцятилітні юнаки та дівчата. Тому завдяки молодим акторам ми спробували відтворити те, якими вони були. Звідси й назва драми – «Двадцятилітні», – розповіла режисер вистави Уляна Мороз.

Як зазначено у повідомленні мерії, до драми увійшли історії упівців: Пантелеймона Блажуня, Марії Дужої, Романа Каричорта, Ярослави Менкуш, Любомира та Дарії Полюг, Степана Родаманського, Дмитра Хомина. Більшість матеріалів надав музей «Територія Терору».

Нагадаємо, 14 жовтня у Львові вже відбулися урочистості з нагоди 71-ї річниці створення УПА. 13 жовтня в межах святкування відбувся Марш слави. Також у місті провели театралізоване військово-історичне дійство «Героям слава», під час якого відтворили бій між відділами УПА та підрозділами німецького «Вермахту».

Джерело:

ZAXID.NET

21 Червня 2013 23:51

У «Тюрмі на Лонцького» згадували розстріли НКВД - «Ніч без світанку». Фото

Сьогодні, 21 червня, на спомин про жертв розстрілів НКВД у тюрмах Західної України, вчинені в червні 1941 року, уперше у Львові у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» відбулося музично-драматичне дійство «Ніч без світанку».

Дійство булоприурочене до пам’ятної дати – початку німецько-радянської війни, що відкрилася кривавою сторінкою в історії Західної України, коли у всіх її тюрмах співробітники НКВД вчинили масові розстріли ув’язнених людей.

Так, тільки у Тюрмі №1, знаній, як тюрма на Лонцького, за документами НКВД було убито 1681 особу (однак, ці ж документи, свідчать, що насправді кількість жертв була набагато більшою, оскільки схоплених під час облах в останні дні перед війною, не обліковували у в’язниці належним чином).

На в’язничному подвір’ї була інсталяцію фотовиставки «Галицькі портрети». Також тут декламули поезії Василя Симоненка та Василя Стуса та фрагментів роману Юрія Винничука «Танго смерті» й дослідження Інни Федущак та Олега Романіва «Західноукраїнська трагедія: 1941», а також струнне виконання елегійних творів українських та чужоземних композиторів.

Нагадаємо, що тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в’язні.

...

21 червня у «Тюрмі на Лонцького» – «Ніч без світанку»

Уперше у Львові на спомин про жертв розстрілів НКВС у тюрмах Західної України у червні 1941 року у національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у п’ятницю, 21 червня, о 19.00 відбудеться музично –драматичне дійство «Ніч без світанку».

Музично-драматичне дійство «Ніч без світанку» приурочене до пам’ятної дати – початку німецько-радянської війни, що відкрилася кривавою сторінкою в історії Західної України, коли у всіх її тюрмах співробітники НКВД вчинили масові розстріли ув’язнених людей. Так, тільки у Тюрмі №1, знаній, як тюрма на Лонцького, за документами НКВС було убито 1681 особу (однак, ці ж документи, свідчать, насправді кількість жертв була набагато більшою, оскільки схоплених в облавах в останні дні перед війною, не обліковували у в’язниці належним чином).

Програма заходу, підтриманого Львівською обласною радою та Львівською облдержадміністрацією, передбачає інсталяцію у в’язничному подвір’ї фотовиставки «Галицькі портрети», декламування поезії Василя Симоненка та Василя Стуса та фрагментів роману Юрія Винничука «Танго смерті» й дослідження Інни Федущак та Олега Романіва «Західноукраїнська трагедія: 1941», а також струнне виконання елегійних творів українських та чужоземних композиторів.

Ініціював цю культурно-мистецьку подію диригент Львівської опери заслужений артист України Мирон Юсипович, котрий виступив художнім керівником проекту, до якого залучив акторів майстерні «Мистецький простір» під керівництвом режисера Уляни Мороз та музикантів академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» (художній керівник – народний артист України Сергій Бурко, керівник і концертмейстер заслужений артист України Володимир Дуда. Цією програмою музей також вшановує пам’ять про незабутніх очільників товариства «Пошук» Інну та Віктора Федущаків, котрі персонально доклалися до того, аби встановити поіменно чималу кількість жертв сталінських репресій та війни.

У програмі «Ніч без світанку» серед інших творів звучатимуть третя частина «Простої симфонії» Бенджаміна Бріттена, «Aria» з сюїти для камерного оркестру «З часів Гольберга» Едварда Гріга, «Адажіо» Самюеля Барбера, «Адажіо» соль-мінор Томазо Альбіноні, Сюїта №3 «Античні танці і пісні» Отторіно Респігі, «Елегія пам’яті С.Людкевича» Євгена Станковича та «Прелюд пам’яті Т.Шевченка» Якова Степового.

Початок музично-драматичного дійства «Ніч без світанку» о 19.00

Вхід до музею – вільний!

Довідка

Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова»....